Альберт Ейнштейн: біографія відомого вченого

Альберт Ейнштейн (14 березня 1879 – 18 квітня 1955) – один із засновників сучасної теоретичної фізики, лауреат Нобелівської премії з фізики 1921 року, громадський діяч-гуманіст.  Жив у Німеччині (1879-1893, 1914-1933), Швейцарії (1893-1914) та США (1933-1955). Почесний доктор близько 20 провідних університетів світу, член багатьох Академій наук, у тому числі іноземний почесний член АН СРСР (1926).

Ейнштейн – автор понад 300 наукових робіт із фізики, а також близько 150 книг та статей в галузі історії та філософії науки, публіцистики та ін. Він розробив декілька значних фізичних теорій:

  •          Спеціальна теорія відносності (1905).
  •          В її рамках – закон взаємозв’язку маси та енергії: E = mc2.
  •          Загальна теорія відносності (1907 – 1916).
  •          Квантова теорія фотоефекту та теплоємність.
  •          Квантова статистика Бозе-Ейнштейна.
  •          Статистична теорія броунівського руху, заклавша основи теорії флуктуацій.
  •          Теорія індукованого випромінювання.

Він також передбачив «квантову телепортацію» та гіромагнітний ефект Ейнштейна-де Хааза. З 1933 року працював над проблемами космології та єдиної теорії поля. Активно виступав проти війни, проти застосування ядерної зброї, за гуманізм, повагу прав людини, взаєморозуміння між народами.

Ейнштейну належить вирішальна роль у популяризації та введенні до наукового обігу нових фізичних концепцій та теорій. В першу чергу це стосується перегляду розуміння фізичної сутності простору та часу, та побудови нової теорії гравітації, що замінила ньютонівську. Ейнштейн також, разом з Планком, заклав основи квантової теорії. Ці концепції, багаторазово підтверджені експериментами, утворюють фундамент сучасної фізики.

Ранні роки

Альберт Ейнштейн народився 14 березня 1879 року в південно-німецькому місті Ульм, в небагатій єврейській родині. Його батьки одружилися за три роки до народження сина, 8 серпня 1876 року. Батько, Герман Ейнштейн (1847 – 1902), був у цей час співвласником невеликого підприємства з виробництва пухового наповнювача для матраців та перин. Мати, Пауліна Ейнштейн (дівоче прізвище Кох, 1858 – 1920) походила з родини заможного торговця кукурудзою Юліуса Дерцбахера (у 1842 році змінив прізвище на Кох) і Єтти Бернхаймер. Влітку 1880 року сім’я перебралася до Мюнхена, де Герман Ейнштейн разом із братом Якобом заснував невелику фірму з торгівлі електричним обладнанням. У Мюнхені народилася молодша сестра Ейнштейна Марія (Майя, 1881 – 1951).

Початкову освіту Альберт Ейнштейн отримав у місцевій католицькій школі. У 12-річному віці пережив стан глибокої релігійності, однак невдовзі читання науково-популярних книг зробило його вільнодумцем і назавжди породило скептичне ставлення до авторитету. З найяскравіших дитячих вражень Ейнштейн пізніше згадував: компас, «Початки» Евкліда та (близько 1889 року ) «Критику чистого розуму» Канта. Крім того, за ініціативою матері він з шести років почав займатися грою на скрипці.  Захоплення музикою зберігалося в Ейнштейна впродовж всього життя. Перебуваючи в США в Прінстоні, в 1934 році Альберт Ейнштейн дав благодійний концерт, де виконував на скрипці твори Моцарта, збираючи кошти емігрантам із нацистської Німеччини.

В гімназії він не був в числі перших учнів (виняток становили математика та латинська мова). Укорінена система механічного заучування матеріалу (яка, на його думку, завдавала шкоди самому духу навчання та творчому мисленню), а також авторитарне ставлення вчителів до учнів викликало у Альберта Ейнштейна неприйняття, тому він часто сперечався зі своїми викладачами.

У 1894 році Ейнштейни переїхали з Мюнхена до італійського місто Павії, поблизу Мілана, куди брати Герман та Якоб перевели свою фірму. Сам Альберт залишався з родичами в Мюнхені ще деякий час, щоб закінчити всі шість класів гімназії. Так і не отримавши атестата зрілості, в 1895 році він приєднався до своєї сім’ї в Павіі.

Восени 1895 року Альберт Ейнштейн прибув до Швейцарії, щоб скласти вступні іспити до Вищого технічного училища (політехнікуму) в Цюріху та стати викладачем фізики. Блискуче проявивши себе на екзамені з математики, він, в той же час, провалив іспити з ботаніки та французької мови, що не дозволило йому вступити до Цюріхського політехнікуму. Однак, директор училища порадив молодому Ейнштейну вступити до випускного класу школи в Аарау (Швейцарія), щоб отримати атестат та перездати іспити.

У кантональній школі Аарау Альберт Ейнштейн присвячував свій вільний час вивченню електромагнітної теорії Максвелла. У вересні 1896 року він успішно здав усі випускні іспити в школі, за винятком екзамену з французької мови, та отримав атестат, а в жовтні 1896 року був зарахований до політехнікуму на педагогічний факультет. Тут він потоваришував із однокурсником, математиком Марселем Гроссманном ( 1878 – 1936), а також познайомився з сербською студенткою факультету медицини Мілевою Марич (на 4 роки старшою за нього), згодом стала його дружиною. У цьому ж році Ейнштейн відмовився від німецького громадянства. Щоб отримати швейцарське громадянство, потрібно було сплатити 1000 швейцарських франків, проте тяжке матеріальне становище сім’ї дозволило йому зробити це тільки через 5 років. Підприємство батька в цьому році остаточно збанкротувало, батьки Ейнштейна переїхали до Мілану, де Герман Ейнштейн, уже без брата, відкрив фірму з торгівлі електрообладнанням.

Стиль та методика викладання в політехнікумі істотно відрізнялися від та авторитарної прусської школи, тому подальше навчання давалося юнакові легше. У нього були найкращі викладачі, в тому числі чудовий геометрик Герман Мінковский (його лекції Ейнштейн часто пропускав, про що згодом щиро жалкував) та аналітик Адольф Гурвіц.

Початок наукової діяльності

У 1900 році Ейнштейн закінчив політехнікум, отримавши диплом викладача математики та фізики. Іспити він здав успішно, але не блискуче. Багато професорів високо оцінювали здібності студента Ейнштейна, але ніхто не захотів допомогти йому продовжити наукову кар’єру. Сам Ейнштейн пізніше згадував:

Мене четвертували мої професори, які не любили мене через мою незалежність та закрили мені шлях до науки.

Хоча в наступному, 1901 році, Ейнштейн отримав громадянство Швейцарії, але аж до весни 1902 року не міг знайти постійне місце роботи – навіть шкільним учителем. Внаслідок відсутності заробітку він голодував, не приймаючи їжу по декілька днів підряд. Це стало причиною хвороби печінки, від якої вчений страждав до кінця життя.

Незважаючи на складнощі, що переслідували його в 1900 -1902 рр.., Ейнштейн знаходив час для подальшого вивчення фізики. У 1901 р. берлінське видання «Аннали фізики» опублікували його першу статтю «Наслідки теорії капілярності» (Folgerungen aus den Capillarit?tserscheinungen), присвячену аналізу сили притягання між атомами рідини на основі теорії капілярності.

Подолати труднощі допоміг колишній однокурсник Марсель Гроссман, який рекомендував Ейнштейна на посаду експерта III класу до Федерального Бюро патентування винаходів (в місті Берн) із зарплатнею 3 500 франків на рік (у роки студентства він жив на 100 франків на місяць).

Ейнштейн працював у Бюро патентів з липня 1902 по жовтень 1909, займаючись переважно експертною оцінкою заявок на винаходи. У 1903 році він став постійним працівником Бюро. Характер роботи дозволяв Ейнштейну присвячувати вільний час дослідженням у галузі теоретичної фізики.

У жовтні 1902 р. Ейнштейн отримав звістку з Італії про хворобу батька, Герман Ейнштейн помер через кілька днів після приїзду сина.

6 січня 1903 року Ейнштейн одружився на двадцятисемирічній Мілеві Марич. У них народилися троє дітей.

1905 – «Рік чудес»

1905 рік увійшов в історію фізики як «Рік чудес» (лат. Annus Mirabilis). У цьому році «Аннали фізики», провідний фізичний журнал Німеччини, опублікував три видатні статті Ейнштейна, що поклали початок нової наукової революції:
1. «До електродинаміки рухомих тіл» (нім. Zur Elektrodynamik bewegter K?rper). З цієї статті починається теорія відносності.

2. «Про одну евристичну точку зору, що стосується виникнення та перетворення світла» (нім. ?ber einen die Erzeugung und Verwandlung des Lichts betreffenden heuristischen Gesichtspunkt).  Одна з робіт, що заклала фундамент квантової теорії.

3. «Про рух завислих у спокійній рідині частинок» (нім. ?ber die von der molekularkinetischen Theorie der W?rme geforderte Bewegung von in ruhenden Fl?ssigkeiten suspendierten Teilchen) – робота, присвячена броунівському руху, що суттєво вплинула на статистичну фізику.

Спеціальна теорія відносності

Протягом усього XIX століття матеріальним носієм електромагнітних явищ вважалося гіпотетичне середовище – ефір. Однак, до початку XX століття з’ясувалося, що властивості цього середовища важко узгодити з класичної фізикою. З одного боку, аберація світла наштовхує на думку, що ефір абсолютно нерухомий, з іншого – дослід Фізо свідчив на користь гіпотези, що ефір частково урухомлюється рухом матерії. Експеременти Майкельсона (1881), однак, показали, що ніякого «ефірного вітру» взагалі не існує.

У 1892 році Лоренц і (незалежно від нього) Джордж Фітцджеральд припустили, що ефір нерухомий, а довжина будь-якого тіла скорочується в напрямку його руху. Залишалось, однак, відкритим питання, чому довжина скорочується саме в таких пропорціях, аби компенсувати «ефірний вітер» і не дати виявити існування ефіру. Одночасно вивчалося питання, за яких перетворень координат рівняння Максвелла стають інваріантними.  Правильні формули вперше розробили Лармор (1900) та Пуанкаре (1905), останній довів їх групові властивості та запропонував назвати перетвореннями Лоренца.

Пуанкаре також дав узагальнене формулювання принципу відносності, що охоплювало також електродинаміку. Однак, він продовжував визнавати ефір, хоча дотримувався думки, що його ніколи не вдасться знайти. У доповіді на фізичному конгресі (1900) Пуанкаре вперше висловлює думку, що одночасність подій не абсолютна, а являє собою умовну угоду ( «конвенцію» ). Було висловлено також припущення про граничну швидкість світла. Таким чином, на початку XX століття існували дві несумісні кінематики: класична, з перетвореннями Галілея, та електромагнітна, з перетвореннями Лоренца.

Ейнштейн, міркуючи на ці теми в значній мірі незалежно, припустив, що перша є наближеним випадком другої для малих швидкостей, а те, що вважалося властивостями ефіру, є насправді проявом об’єктивних властивостей простору та часу. Ейнштейн прийшов до висновку, що безглуздо залучати поняття ефіру тільки для того, щоб довести неможливість його спостереження, і що корінь проблеми лежить не в динаміці, а глибше – в кінематиці. У згаданій вище статті «До електродинаміки рухомих тіл» він запропонував два постулати: загальний принцип відносності та сталість швидкості світла, з них легко виводяться лоренцеве скорочення, формули перетворення Лоренца, відносність одночасності, непотрібність ефіру, нова формула додавання швидкостей, зростання інерції зі швидкістю і т. д. В іншій його статті, яка вийшла в кінці року, з’явилася формула E = mc2, яка визначає зв’язок маси та енергії.

Частина вчених одразу визнала цю теорію, яка пізніше отримала назву «спеціальна теорія відносності» (СТВ); Планк (1906) і сам Ейнштейн (1907) побудували релятивістську динаміку та термодинаміку. Колишній учитель Ейнштейна, Мінковскій, в 1907 році представив математичну модель кінематики теорії відносності у вигляді геометрії чотиривимірного неевклідового світу та розробив теорію інваріантів цього світу (перші результати в цьому напрямку опублікував Пуанкаре в 1905 році).

Однак чимало вчених вважали «нову фізику» надто революційною. Вона заперечувала існування ефіру, абсолютний простір та абсолютний час, переглядала механіку Ньютона, яка 200 років слугувала опорою фізики та незмінно підтверджувалася спостереженнями. Час за теорією відносності тече по-різному в різних системах відліку, інерція та довжина залежать від швидкості, рух швидший за швидкість світла неможливий, виникає «парадокс близнюків» – всі ці незвичні наслідки були неприйнятними для консервативної частини наукового співтовариства. Справа ускладнювалося також тим, що спеціальна теорія відносності не передбачувала спочатку ніяких нових ефектів, які можна було б спостерігати, а досліди Вальтера Кауфманна (1905 – 1909) багато тлумачили як спростування головного принципу СТВ – принципу відносності (цей аспект остаточно прояснили на користь спеціальної теорії відносності лише в 1914 – 1916 роках). Деякі фізики вже після 1905 року намагалися розробити альтернативні теорії (наприклад, Рітц в 1908 році), однак пізніше з’ясувалася фатальна розбіжність цих теорій із експериментами.

Багато видатних фізиків залишилися вірними класичній механіці та концепції ефіру, серед них Лоренц, Дж. Дж. Томсон, Ленард, Лодж, Нернст, Він. При цьому, деякі з них (наприклад, сам Лоренц) не відкидали результатів спеціальної теорії відносності, однак, інтерпретували їх у дусі теорії Лоренца, вважаючи за краще дивитися на просторово-тимчасову концепцію Ейнштейна-Мінковского як на суто математичний прийом.

Вирішальним аргументом на користь істинності спеціальної теорії відносності стали досліди з її перевірки. Згодом поступово накопичувалися і лабораторні підтвердження самої спеціальної теорії відносності. На ній базується квантова теорія поля, теорія прискорювачів, вона враховується при проектуванні та роботі супутникових систем навігації і т. д.

Квантова теорія

Для вирішення проблеми, що увійшла в історію під назвою «Ультрафіолетова катастрофа», та відповідного узгодження теорії з експериментом Макс Планк припустив (1900), що поглинання світла речовиною відбувається дискретно (неподільним порціями), і енергія порції, що поглинається залежить від частоти світла. Якийсь час цю гіпотезу навіть сам її автор розглядав лише як умовний математичний прийом, однак Ейнштейн у другій із вищезазначених статей запропонував перспективне її узагальнення, яке з успіхом застосував для пояснення властивостей фотоефекту. Ейнштейн висунув тезу, що не лише процес поглинання, але і саме електромагнітне випромінювання є дискретним; пізніше ці порції (кванти) отримали назву «фотони». Ця теза дозволила йому пояснити дві загадки фотоефекту: чому фототок виникав не при кожній частоті світла, а лише починаючи з певного порогу, що залежить лише від виду металу, а енергія та швидкість електронів, що вилітають залежать не від інтенсивності світла, а від його частоти. Теорія фотоефекту Ейнштейна з високою точністю відповідала лабораторним показникам, що пізніше підтвердили експерименти Міллікена (1916).

Спочатку ці погляди не сприймались більшістю фізиків, Ейнштейну довелося переконувати навіть Планка в реальності квантів. Однак, поступово накопичилися дослідні дані, що переконали скептиків у дискретності електромагнітної енергії. Останню крапку в суперечці поставив ефект Комптона (1923).

У 1907 році Ейнштейн опублікував квантову теорію теплоємності (стара теорія за низьких температур сильно розходилася з експериментними даними). Пізніше (1912) Дебай, Борн та Карман уточнили теорію теплоємності Ейнштейна, досягнувши абсолютної співвідносності з дослідами.

Броунівський рух
У 1827 році Роберт Броун спостерігав під мікроскопом, а згодом описав хаотичний рух квіткового пилку, що плаває у воді. Ейнштейн, на основі молекулярної теорії, розробив статистико-математичну модель подібного руху, причому на підставі його моделі можна було, крім іншого, з вражаючою точністю оцінити розмір молекул та їх кількість у одиниці об’єму. Одночасно аналогічних висновків дійшов Смолуховський, стаття якого була опублікована на декілька місяців пізніше, ніж ейнштейнівська.

Свої роботи зі статистичної механіки, під назвою «Нове визначення розмірів молекул», Ейнштейн презентував у політехнікумі як дисертацію і в тому ж 1905 році отримав звання доктора філософії (еквівалент кандидата природничих наук). У наступному році Ейнштейн розвинув свою теорію в новій статті «До теорії броунівського руху», і в подальшому неодноразово повертався до цієї теми.

Незабаром (1908) вимірювання Перрена повністю підтвердили адекватність моделі Ейнштейна, що стало першим експериментальним доказом молекулярно-кінетичної теорії, яка постійно ставилась під сумнів позитивістами.

Макс Борн писав (1949): «Я думаю, що ці дослідження Ейнштейна більше, ніж всі інші роботи, переконують фізиків у реальності атомів та молекул, у справедливості теорії теплоти та фундаментальної ролі ймовірності в законах природи». Роботи Ейнштейна зі статистичної фізики цитуються навіть частіше, ніж його роботи з теорії відносності. Виведена ним формула для коефіцієнта дифузії та його зв’язку з дисперсією координат отримала застосування в найзагальнішому класі задач: марківські процеси дифузії, електродинаміка і т. п.

Пізніше, у статті «До квантової теорії випромінювання» (1917) Ейнштейн, виходячи зі статистичних міркувань, уперше припустив існування нового виду випромінювання, що відбувається під впливом зовнішнього електромагнітного поля («індукованих випромінювань»). На початку 1950-х років був запропонований спосіб посилення світла і радіохвиль, що базується на використанні індукованого випромінювання, а в наступні роки воно лягло в основу теорії лазерів.

Берн – Цюріх – Прага – Цюріх – Берлін (1905-1914)

Роботи 1905 року принесли Ейнштейну, хоча й не одразу, всесвітню славу. Він переписується та зустрічається з найзнаменитішими фізиками світу, а Планк у Берліні включає теорію відносності у свій навчальний курс. У листах його називають «пан професор», однак ще чотири роки (до жовтня 1909 року) Ейнштейн продовжує службу в Бюро патентів; в 1906 році його підвищили на посаді (він став експертом II класу) та збільшили платню. У жовтні 1908 року Ейнштейна запросили читати факультатив у Бернському університеті, однак без будь-якої оплати. У 1909 році він побував на з’їзді натуралістів у Зальцбурзі, де зібралася еліта німецької фізики, і вперше зустрівся з Планком, за 3 роки листування вони швидко стали близькими друзями та зберегли цю дружбу до кінця життя.

Після з’їзду Ейнштейн нарешті отримав оплачувану посаду екстраординарного професора в Цюріхському університеті (грудень 1909), де викладав геометрію його старий товариш Марсель Гроссман. Оплата була невеликою, особливо для родини з двома дітьми, і в 1911 році Ейнштейн без вагань погодився очолити кафедру фізики в Празькому Німецькому університеті. У цей період Ейнштейн продовжує публікацію серії статей із термодинаміки, теорії відносності та квантової теорії. У Празі він активізує дослідження з теорії тяжіння, поставивши за мету створити релятивістську теорію гравітації та здійснити давню мрію фізиків – виключити з цієї сфери ньютонівську дальньодію.

У 1911 році Ейнштейн взяв участь у Першому Сольвеєвському конгресі (Брюссель), присвяченому квантовій фізиці. Там відбулася його єдина зустріч із Пуанкаре, який продовжував заперечувати теорію відносності, хоча особисто до Ейнштейна ставився з великою повагою.

Через рік Ейнштейн повернувся до Цюріха, де став професором рідного політехнікуму і читав там лекції з фізики. У 1913 році він відвідав Конгрес натуралістів у Відні, зустрівшись там із 75-річним Ернстом Махом, раніше критика Маха ньютонівської механіки справила на Ейнштейна величезне враження та ідейно підготувала його до новацій теорії відносності.

В кінці 1913 року, за рекомендацією Планка та Нернста, Ейнштейн отримав запрошення очолити створений у Берліні фізичний дослідний інститут; його також зарахували професором Берлінського університету. Окрім близькості до друга-Планка ця посада мала ту перевагу, що не зобов’язувала відволікатися на викладання. Він прийняв запрошення, і в передвоєнний 1914 рік переконаний пацифіст Ейнштейн прибув до Берліна. Мілева з дітьми залишилася в Цюріху, їх сім’я розпалася. У лютому 1919 року вони офіційно розлучилися.

Громадянство Швейцарії, нейтральної країни, допомагало Ейнштейну витримувати мілітаристський тиск після початку війни. Він не підписував ніяких «патріотичних» звернень, а в листі Ромен Роллану писав:
Чи подякують майбутні покоління нашій Європі, в якій три століття найбільшої культурної роботи призвели лише до того, що релігійне божевілля змінилось безумством націоналістичним? Навіть вчені різних країн ведуть себе так, немов їм ампутували мізки.

Загальна теорія відносності (1915)

Ще Декарт оголосив, що всі процеси в Всесвіті пояснюються локальною взаємодією одного виду матерії з іншим, і з точки зору науки ця теза близькодії була природною. Однак ньютонівська теорія всесвітнього тяжіння різко суперечила тезі близькодії – в ній сила тяжіння передавалася незрозумілим чином через абсолютно порожній простір, причому нескінченно швидко. По суті ньютонівська модель була суто математичною, без будь-якого фізичного змісту. Протягом двох століть робилися спроби виправити ситуацію і позбутися містичної дальньодії, наповнити теорію тяжіння реальним фізичним змістом – тим більше, що після Максвела гравітація залишилася єдиним у фізиці притулком дальньодії.

Особливо незадовільною стала ситуація після затвердження спеціальної теорії відносності, так як теорія Ньютона не була Лоренц-коваріантною. Проте, до Ейнштейна виправити становище нікому не вдалося.
Основна ідея Ейнштейна була простою: матеріальним носієм тяжіння є сам простір (точніше, часопростір). Той факт, що гравітацію можна розглядати як прояв властивостей геометрії чотиривимірного неевклідового простору, без залучення додаткових понять, що є наслідком того, що всі тіла в полі тяжіння отримують однакове прискорення («принцип еквівалентності» Ейнштейна).

Чотиривимірний часопростір при такому підході виявляється не «пласкою та байдужою сценою» для матеріальних процесів, у нього є фізичні якості, і в першу чергу – метрика та кривизна, які впливають на ці процеси і самі залежать від них. Якщо спеціальна теорія відносності – це теорія невикривленого простору, то загальна теорія відносності, за задумом Ейнштейна, повинна була розглянути більш загальний випадок, часопростір зі змінною метрикою. Причиною викривлення часопростору є присутність матерії, і чим більша її енергія, тим викривлення сильніше. Ньютонівська ж теорія тяжіння являє собою наближення нової теорії, яке виходить, якщо враховувати тільки «викривлення часу», тобто зміну часової компоненти метрики. Поширення збурень гравітації, тобто змін метрики при русі маси, відбувається з кінцевою швидкістю. Дальньодія з цього моменту зникає з фізики.

Математичне оформлення цих ідей було досить трудомістким та зайняло кілька років (1907 – 1915). Ейнштейну довелося опанувати тензорний аналіз та створити його чотиривимірне псевдоріманове узагальнення. В цьому йому допомогли консультації та спільна робота спочатку з Марселем Гроссманном, який став співавтором перших статей Ейнштейна з тензорної теорії гравітації, а потім і з «королем математиків» тих років, Давидом Гільбертом. У 1915 р. головні рівняння загальної теорії відносності Ейнштейна (ЗТВ) було опубліковано майже одночасно в статтях Ейнштейна та Гільберта.

Нова теорія тяжіння передбачувала два раніше невідомих фізичних ефекти, повністю підтверджені спостереженнями, а також повністю пояснила вікові зміщення перігелія Меркурія, які довгий час бентежили уяву астрономів. Після цього теорія відносності стала практично загальновизнаним фундаментом сучасної фізики. Крім астрофізики, ЗТВ знайшла практичне застосування, як уже згадувалося вище, в системах глобального позиціонування (Global Positioning Systems, GPS), де розрахунки координат вираховуються з дуже суттєвими релятивістськими поправками.

Берлін (1915-1933)

У 1915 році у розмові з голландським фізиком Вандером де Хаазом (нідерл. Wander Johannes de Haas) Ейнштейн запропонував схему та розрахунок досліду, який після успішної реалізації одержав назву «ефект Ейнштейна-де Хааза». Результат експеременту надихнув Нільса Бора, який двома роками раніше створив планетарну модель атома, підтвердивши, що усередині атомів існують кругові електронні струми, причому електрони на своїх орбітах не випромінюють. Саме ці положення Бор і поклав в основу своєї моделі. Крім того, виявилося, що сумарний магнітний момент виходить вдвічі більше очікуваного; причина цього з’ясувалась, коли відкрили спін – власний момент імпульсу електрона.

Після закінчення війни Ейнштейн продовжував роботу, а також займався новими фізичним питаннями – релятивістською космологією та «Єдиною теорією поля», яка, за його задумом, повинна була об’єднати гравітацію, електромагнетизм та (бажано) теорію мікросвіту. Перша стаття з космології, «Космологічні міркування до загальної теорії відносності» з’явилася в 1917 році. Після цього Ейнштейн пережив загадкове «нашестя хвороб» – крім серйозних проблем із печінкою, виявилася виразка шлунка, а потім жовтяниця та загальна слабкість. Кілька місяців він не вставав із ліжка, але продовжував активно працювати. Тільки в 1920 році хвороби відступили.

У червні 1919 року Ейнштейн одружився на своїй двоюрідній сестрі з боку матері Ельзі Левенталь (уроджена Ейнштейн, 1876 – 1936) та удочерив двох її дітей. В кінці року до них переїхала його важкохвора мати Пауліна; вона померла в лютому 1920 року. Судячи з листів, Ейнштейн важко переживав її смерть.

Восени 1919 року англійська експедиція в момент затемнення виявила передбачуване Ейнштейном відхилення світла в поле тяжіння Сонця. При цьому обмірювані значення відповідали не ньютонівському, а ейнштейнівському закону тяжіння. Сенсаційну новину передрукувати газети всієї Європи, хоча суть нової теорії найчастіше викладалася в абсолютно викривленому вигляді. Слава Ейнштейна досягла небувалих висот.

У травні 1920 року Ейнштейн, разом із іншими членами Берлінської академії наук, був притягнутий до присяги як державний службовець і за законом почав вважатися громадянином Німеччини. Однак швейцарське громадянство він зберіг до кінця життя. У 1920-ті роки, отримуючи звідусіль запрошення, він багато подорожував по Європі (зі швейцарським паспортом), читав лекції для вчених, студентів та допитливої публіки. Відвідав також США, де в його честь було прийнято спеціальну вітальну резолюцію Конгресу (1921). В кінці 1922 року відвідав Індію, де мав тривале спілкування з Тагором, та Китай. Зиму Ейнштейн зустрів у Японії. У 1923 році виступив у Єрусалимі, де невдовзі планували (1925) відкрити Єврейський університет.

Ейнштейна неодноразово номінували на Нобелівську премію з фізики, однак члени Нобелівського комітету довгий час не наважувалися присудити премію автору настільки революційних теорій. В кінці кінців було знайдено дипломатичний вихід: премія за 1921 рік була присуджена Ейнштейну (в самому кінці 1922 року), за теорію фотоефекту, тобто за експериментально найбільш перевірену роботу; втім, текст рішення містив нейтральний додаток: «… та за інші роботи в галузі теоретичної фізики».

10 листопада 1922 року секретар Шведської Академії наук Крістофер Аурвілліус писав Ейнштейну:
Як я вже повідомив Вас телеграмою, Королівська академія наук на своєму вчорашньому засіданні прийняла рішення присудити Вам премію з фізики за минулий (1921) рік, відзначаючи тим самим Ваші роботи з теоретичної фізики, зокрема відкриття закону фотоелектричного ефекту, не враховуючи при цьому Ваші роботи з теорії відносності та теорії гравітації, які будуть оцінені після їх підтвердження в майбутньому.

Природно, традиційну Нобелівську промову (1923) Ейнштейн присвятив теорії відносності.
У 1924 році молодий індійський фізик Шатьендранат Бозе в короткому листі звернувся до Ейнштейна з проханням допомогти в публікації статті, в якій висунув припущення, покладене в основу сучасної квантової статистики. Бозе запропонував розглядати світло як газ із фотонів. Ейнштейн прийшов до висновку, що цю ж статистику можна використовувати для атомів та молекул загалом. У 1925 році Ейнштейн опублікував статтю Бозе в німецькому перекладі, а потім власну статтю, в якій викладав узагальнену модель Бозе. На підставі квантової статистики, відомої сьогодні під назвою статистики Бозе-Ейнштейна, обидва фізики ще в середині 1920-х років теоретично обґрунтували існування п’ятого агрегатного стану речовини – конденсату Бозе-Ейнштейна.

Суть «конденсату» Бозе-Ейнштейна полягає в переході великого числа часток ідеального бозе-газу в стан із нульовим імпульсом за температур, що наближаються до абсолютного нуля, коли довжина хвилі де Бройля теплового руху частинок та середня відстань між цими частинками зводяться до одного порядку. Починаючи з 1995 року, коли перший подібний конденсат було отримано в університеті Колорадо, вчені практично довели можливість існування конденсату Бозе-Ейнштейна з водню, літію, натрію, рубідію та гелію.

Як особистість величезного та загального авторитету, Ейнштейна постійно запрошували в ці роки до різних політичних акцій, де він виступав за соціальну справедливість, за інтернаціоналізм та співпрацю між країнами. Неодноразово закликав до роззброєння та об’єднання Європи, до скасування обов’язкової військової служби.

У 1928 році Ейнштейн був присутній на похоронах Лоренца, з яким потоваришував в його останні роки. Саме Лоренц висунув кандидатуру Ейнштейна на Нобелівську премію в 1920 році та підтримав її в наступному році.

У 1929 році світ гучно відзначив 50-річчя Ейнштейна. Сам іменинник не прийняв участі в урочистостях та сховався на своїй віллі поблизу Потсдама, де із захопленням вирощував троянди. Тут він приймав друзів – діячів науки, Тагора, Еммануїла Ласкера, Чарлі Чапліна та інших.

У 1931 році Ейнштейн знову побував у США. У Пасадене його дуже тепло зустрів Майкельсон, якому залишалося жити 4 місяці. Повернувшись влітку до Берліну, Ейнштейн у виступі перед Фізичною спільнотою вшанував пам’ять чудового експериментатора, який заклав перший камінь у фундамент теорії відносності.

Крім теоретичних досліджень, Ейнштейнові належать також кілька винаходів, в тому числі:

  • вимірювач дуже малих напруг (спільно з Конрадом Габіхтом);
  • пристрій, що автоматично визначає час експозиції при фотозйомці;
  • оригінальний слуховий апарат;
  • безшумний холодильник (спільно з Силардом);
  • гірокомпас.

Приблизно до 1926 року Ейнштейн працював у дуже багатьох сферах фізики, від космологічних моделей до дослідження причин річкових звивин. Далі він, за рідкісними винятками, зосереджує зусилля на квантових проблеми та Єдиній теорії поля.

Інтерпретація квантової механіки

Народження квантової механіки відбувалося за активної участі Ейнштейна. Публікуючи свої основні роботи, Шредінгер визнав (1926), що на нього мали великий вплив «короткі, але безмежно далекоглядні зауваження Ейнштейна».

У 1927 році на П’ятому Сольвеєвському конгресі Ейнштейн рішуче виступив проти «копенгагенської інтерпретації» Макса Борна та Нільса Бора, що трактувала математичну модель квантової механіки як істотно ймовірнісну. Ейнштейн заявив, що ймовірнісний характер свідчить лише про те, що наше знання фізичної суті мікропроцесів є неповним. Він саркастично зауважив:

«Бог не грає в кості» (нім. Der Herrgott w?rfelt nicht), на що Нільс Бор відповів: «Ейнштейн, не вказуй Богу, що йому робити». Ейнштейн сприймав «копенгагенську інтерпретацію» лише як тимчасовий, незавершений варіант, який по мірі прогресування фізики замінеться повної теорією мікросвіту. Він і сам робив спроби створити детерміністичну нелінійну теорію, наближену до квантової механіки.

У 1933 році Ейнштейн писав:

Справжня мета моїх досліджень завжди полягала в спрощенні теоретичної фізики та її об’єднанні в цілісну систему. Я досягнув цю мету для МАКРОсвіту, але не для квантів та структури атому. Думаю, що, незважаючи на значні успіхи, сучасна квантова теорія все ще далека від задовільного рішення останньої групи проблем.

У 1947 році він ще раз сформулював свою позицію в листі до Макса Борна:

Звичайно, я розумію, що принципово статистична точка зору, необхідність якої вперше усвідомив саме ти, містить значну долю істини. Однак я не можу в неї серйозно вірити, оскільки ця теорія несумісна з основним положенням, що фізика повинна представляти дійсність в просторі і в часі без містичних дальньодій. Я переконаний, що в решті-решт ми зупинимось на теорії, в якій закономірно пов’язаними речами будуть не ймовірності, а факти.

Ейнштейн вів полеміку на цю тему до кінця життя, хоча мало хто з фізиків поділяв його точку зору. Дві його статті містили опис уявних експериментів, які, на його думку, демонстрували неповноту квантової механіки; найбільший резонанс отримав так званий «Парадокс Ейнштейна-Подільського-Розена» (травень 1935). Обговорення цієї важливої та цікавої проблеми продовжується і в наші дні.

Прінстон (1933-1945). Боротьба з фашизмом.

З наростанням економічної кризи в Веймарскій Німеччині посилювалася політична нестабільність, що сприяла посиленню радикально-націоналістичних та антисемітських настроїв. Почастішали образи та погрози на адресу Ейнштейна, в одній із листівок навіть пропонувалася велика нагорода (50000 марок) за його голову. Після приходу до влади нацистів всі праці Ейнштейна були або приписані «арійським» фізикам, або оголошені спотворенням справжньої науки. Ленард, який очолив групу «Німецька фізика», проголошував: «Найважливіший приклад небезпечного впливу євреїв на вивчення природи представляє Ейнштейн зі своїми теоріями та математичною балаканиною, складеною зі старих відомостей та довільних додатків… Ми повинні розуміти, що німцям негідно бути духовними послідовникам євреїв». У всіх наукових колах Німеччини розгорнулася безкомпромісна расова чистка.

У 1933 році Ейнштейну довелося покинути Німеччину, до якої він був дуже прив’язаний, назавжди. Він із сім’єю виїхав до Сполучених Штатів Америки з гостьовими візами. Незабаром, у знак протесту проти злочинів нацизму він відмовився від німецького громадянства та членства в прусській та Баварській академіях наук.

Після переїзду до США Альберт Ейнштейн отримав посаду професора фізики в нещодавно створеному Інституті фундаментальних досліджень (англ. Institute for Advanced Study) в Прінстоні, штат Нью-Джерсі. Старший син, Ганс-Альберт (1904 – 1973), незабаром пішов за ним (1938); згодом він став визнаним фахівцем з гідравліки та професором Каліфорнійського університету (1947). Молодший син Ейнштейна, Едуард (1910 – 1965), близько 1930 року захворів важкою формою шизофренії та закінчив свої дні в Цюріхський психіатричній лікарні. Двоюрідна сестра Ейнштейна, Ліна, загинула в Освенцімі, інша сестра, Берта Дрейфус, померла в концтаборі Терезіенштадт.

У США Ейнштейн миттєво перетворився в одну з найбільш відомих та шанованих людей країни, отримавши репутацію геніального вченого в історії, а також уособлення образу «розсіяного професора». У січні 1934 року його запросили в Білий дім до президента Рузвельта, де він провів сердечну бесіду та навіть залишився на ніч. Щоденно Ейнштейн одержував сотні листів різноманітного змісту, на які (навіть на дитячі) намагався відповісти. Будучи вченим зі світовим ім’ям, він залишався скромною, невимогливою та привітною людиною.

У грудні 1936 року від хвороби серця померла Ельза; три місяці до цього в Цюріху помер Марсель Гроссман. Самотність Ейнштейна полегшувала сестра Майя, дочка Марго (дочка Ельзи від першого шлюбу), секретар Еллен Дюкас та кіт Тигр. На здивування американців, Ейнштейн так і не придбав автомобіль та телевізор. Майя після інсульту в 1946 році стала частково паралізованою, і кожен вечір Ейнштейн читав книги своїй улюбленій сестрі.

У серпні 1939 року Ейнштейн підписався під листом (англ. Einstein-Szil?rd letter), написаним за ініціативи фізика-емігранта з Угорщини Лео Силарда на ім’я президента США Франкліна Рузвельта. Лист звертав увагу президента на можливість того, що нацистська Німеччина створить атомну бомбу. Після кількох місяців роздумів Рузвельт вирішив серйозно поставитися до цієї загрози і відкрив власний проект зі створення атомної зброї. Сам Ейнштейн в цих роботах участі не приймав. Пізніше він шкодував про підписаний ним лист, розуміючи, що для нового керівника США Гаррі Трумена ядерна енергія служить інструментом залякування. В подальшому він критикував розробку ядерної зброї, її застосування в Японії та випробування на атол Бікіні (1954), а свою причетність до прискорення робіт над американською ядерною програмою вважав великою трагедією свого життя. Широку популярність отримали його афоризми: «Ми виграли війну, але не світ»; «Якщо третя світова війна буде вестися атомними бомбами, то четверта – камінням та палицями».

Під час війни Ейнштейн консультував Військово-морські сили США та сприяв вирішенню різних технічних проблем.

Прінстон (1945-1955). Боротьба за мир. Єдина теорія поля.

У післявоєнні роки Ейнштейн став одним із засновників Пагуошського руху вчених за мир. Хоча його перша конференція проводилася вже після смерті Ейнштейна (1957), але ініціатива створення такого руху була виражена у відомому Маніфесті Рассела – Ейнштейна (написаному спільно з Бертраном Расселом), який також попереджав про небезпеку створення та застосування водневої бомби. В рамках цього руху Ейнштейн, який був його головою, спільно з Альбертом Швейцером, Бертраном Расселом, Фредеріком Жоліо-Кюрі та іншими всесвітньо відомими діячами науки вів боротьбу проти перегонів озброєнь, створення ядерної та термоядерної зброї. Ейнштейн закликав також, задля запобігання нової війни, до створення всесвітнього уряду.

До кінця життя Ейнштейн продовжував роботу над дослідженнями проблем космології та створенням єдиної теорії поля. Йому допомагали в цьому професійні математики, в тому числі (в Прінстоні) Джон Кемені. Формально деякі успіхи в цьому напрямку були – він розробив навіть дві такі моделі. Ці теорії були математично витончені, включали всю електродинаміку Максвелла – однак не давали ніяких нових фізичних наслідків. А чиста математика, відірвана від фізики, Ейнштейна ніколи не цікавила, і він забракував обидві моделі. Спочатку (1929) Ейнштейн намагався розвинути ідеї Калуци та Кляйна – світ має п’ять вимірів, причому п’ятий  надто малий, щоб помітити. Отримати з цією теорією нові фізично цікаві результати не вдалося, тому багатовимірна теорія була залишена (щоб пізніше відродитися в теорії суперструн). Друга версія Єдиної теорії (1950) ґрунтувалася на припущенні, що часопростір має не тільки викривлення, а й кручення; вона теж органічно включала загальну теорію відносності та теорію Максвела, однак знайти остаточні рівняння, що описували б не лише МАКРОсвіт, але й мікросвіт, так і не вдалося. А без цього теорія залишалася лише математичної надбудовою над будівлею, що цієї надбудови зовсім не потребувала.

У 1955 році здоров’я Ейнштейна різко погіршилося. Він написав заповіт і сказав друзям: «Своє завдання на землі я виконав». Останньою його працею стало незакінчене звернення із закликом запобігти ядерній війні.

Його прийнята дочка Марго згадувала про останню зустріч з Ейнштейном в лікарні: Він говорив із глибоким спокоєм, про лікарів навіть з легким гумором, і чекав своєї смерті, як майбутнього «явища природи». Наскільки безстрашним він був за життя, настільки спокійно він зустрів смерть. Без будь-якої сентиментальності та жалю він покинув цей світ.

Вчений, який перевернув уявлення людства про Всесвіт, Альберт Ейнштейн помер 18 квітня 1955 року о 1 годині 25 хвилин, у Прінстоні від аневризми аорти. Перед смертю він виголосив кілька слів по-німецьки, але американська медсестра не змогла їх потім відтворити. Не сприймаючи жодних форм культу особистості, він заборонив пишне поховання з гучними церемоніями, тому побажав, щоб час і місце поховання не розголошувалися. 19 квітня 1955 року без широкого розголосу відбулися похорони великого вченого, на яких були присутні всього 12 найближчих друзів. Його тіло було спалено в крематорії Юінг-Сіметері, а попіл розвіяли по вітру.

Цікаві факти

  • Одне з історичних збігів: якщо Ньютон народився в рік смерті Галілея, ніби переймаючи у нього наукову естафету, то Ейнштейн народився в рік смерті Максвелла.
  • Коли Ейнштейна запитували, де знаходиться його лабораторія, він, посміхаючись, показував авторучку.
  • Інше питання, що йому часто задавали: як це йому вдалося створити теорію відносності? Напівжартома він відповідав:

Чому саме я створив теорію відносності? Коли я задаю собі таке питання, мені здається, що причина в наступному. Нормальна доросла людина взагалі не замислюється над проблемою простору і часу. На її думку, вона вже думала про цю проблему в дитинстві. Я ж розвивався інтелектуально так повільно, що простір і час займали мої думки, коли я став вже дорослим. Природно, я міг глибше проникати в проблему, ніж дитина з нормальними нахилами.

  • Якось в Німеччині Ейнштейн взяв участь у благодійному концерті. Місцевий журналіст, захоплений його виконанням, запитав сусідку: «Хто це грає?» І отримав відповідь: «Як, ви не знали? Це ж сам Ейнштейн!». «Ах, так, звичайно!» На наступний день в газеті з’явилася замітка про виступ великого музиканта, незрівнянного віртуоза-скрипаля, Альберта Ейнштейна. «Великий музикант» був у захваті, вирізав замітку і з гордістю показував знайомим: «Ви думаєте, я вчений? Я знаменитий скрипаль, ось хто я насправді!»
  • У 1932 році американська «Жіноча патріотична корпорація» зажадала не пускати Ейнштейна до США, оскільки він відомий порушник спокою та комуніст. Візу все-таки видали, а засмучений Ейнштейн написав у газеті: «Ніколи ще я не отримував від прекрасної половини такої енергійної відмови, а якщо й отримував, то не від стількох одразу».
  • Хоча Ейнштейн протягом багатьох років підтримував ідею вегетаріанства, суворої вегетаріанської дієти він почав притримуватись лише в 1954 році, приблизно за рік до своєї смерті.

Людські якості

Близькі знайомі описують Ейнштейна як людину товариську, дружню, життєрадісну, дотепну, з чудовим почуттям гумору, відзначають його доброту, постійну готовність допомогти, повну відсутність снобізму.
Ейнштейн пристрасно любив музику, особливо твори XVIII століття. У різні роки серед його улюблених композиторів були Бах, Моцарт, Шуман, Гайдн і Шуберт, а в останні роки – Брамс. Добре грав на скрипці, з якою ніде не розлучався. З художньої літератури із захопленням відгукується про прозу Льва Толстого, Достоєвського, Діккенса, п’єси Брехта. Захоплювався також філателією, садівництвом, плаванням на яхті (навіть написав статтю про теорію управління яхтою).

Незважаючи на свій колосальний науковий авторитет, він не страждав зайвою зарозумілістю, охоче припускав, що може помилятися, і якщо це траплялося, публічно визнавав своє помилку. Так сталося, наприклад, в 1922 році, коли він розкритикував статтю Олександра Фрідмана, що передбачала розширення Всесвіту.

Отримавши потім лист від Фрідмана з роз’ясненням спірних питань, Ейнштейн в тому ж журналі повідомив, що помилявся, а результати Фрідмана цінні та «проливають нове світло» на можливі моделі космологічної динаміки.

Несправедливість, пригнічення, брехня завжди викликали його гнівну реакцію. З листа сестрі Майї (1935):

Здається, люди втратили прагнення до справедливості та гідності, перестали поважати те, що ціною величезних жертв зуміли завоювати перші, кращі покоління… Основою всіх людських цінностей є моральність. Про ясне усвідомлення цього в примітивну епоху свідчить велич Мойсея. Який контраст із нинішніми людьми!

Найбільш ненависним словом в німецькій мові для нього було Zwang – насильство.

Лікар Ейнштейна, Густав Буккі, розповідав, що Ейнштейн терпіти не міг позувати художнику, але варто тому було зізнатися, що розраховує завдяки його портрету віддати борги, як Ейнштейн тут же погоджувався і терпляче висиджував перед ним довгі години.

Наприкінці життя Ейнштейн коротко сформулював свою систему цінностей: «ідеалами, що освітлювали мій шлях і надавали мені сміливості та мужності, були добро, краса та істина».

Політичні переконання

Альберт Ейнштейн був переконаним демократичним соціалістом, гуманістом, пацифістом та антифашистом. Авторитет Ейнштейна, досягнутий завдяки його революційним відкриттям у фізиці, дозволяв ученому активно впливати на суспільно-політичні зміни в світі.

У есе під назвою «Чому соціалізм?» («Why Socialism?»), опублікованому в найбільшому марксистському журналі США «Monthly Review», Альберт Ейнштейн виклав своє бачення соціалістичних перетворень. Зокрема, великий фізик обґрунтував нежиттєздатність економічної анархії капіталістичних відносин, які є причиною соціальної несправедливості, а головним злом капіталізму називав «зневагу людської особистості».

Засуджуючи споживацьку економіку, Ейнштейн відзначав, що демократичне суспільство само по собі не може обмежити свавілля капіталістичної олігархії, тому забезпечення прав людини стає можливим лише за умов планової економіки. Слід зазначити, що стаття була написана в розпал маккартистського «полювання на відьом» та висловлювала громадянську позицію вченого.

Ейнштейн виступав за побудову демократичного соціалізму, який з’єднав би соціальний захист населення та планування економіки з демократичним режимом і правами людини. Він відкидав націоналізм у будь-яких його проявах і називав його «хворобою  людства».

В обґрунтування своєї антивійськової позиції Ейнштейн писав: Мій пацифізм – це інстинктивне почуття. Моє відношення не є результатом теоретичних міркувань, а засноване на найглибшій антипатії до будь-якого виду жорстокості та ненависті.

У роки війни Ейнштейн, тимчасово відмовившись від свого принципового пацифізму, брав активну участь у боротьбі з фашизмом. Після війни Ейнштейн підтримував ненасильницькі засоби боротьби за права людей, особливо відзначаючи заслуги Махатми Ганді. Він активно сприяв боротьбі негритянського населення США за громадянські права, будучи впродовж двох десятиліть близьким другом відомого темношкірого співака і актора Поля Робсона. Дізнавшись, що старий Вільям Дюбуа оголошений «комуністичним шпигуном», Ейнштейн зажадав викликати його в якості свідка захисту, і справу незабаром було закрито. Рішуче засудив «справу Оппенгеймера», якого в 1953 році звинуватили в «комуністичних симпатіях» і відсторонили від секретних робіт. У 1946 році Ейнштейн був у числі активістів, які співпрацювали у справі відкриття світського єврейського університету на базі Міддлсекського університету.

З-за свою «лівизну» вчений часто піддавався нападкам з боку правоконсервативних кіл в США. Ще в 1932 році організація «Вумен Петріот Корпорейшн» звернулася до Держдепартаменту з листом, вимагаючи не пускати Ейнштейна до США, стверджуючи, що «сам Сталін не пов’язаний із таким безліччю анархо-комуністичних груп», як він. Зокрема, він звинувачувався в тому, що «проповідує доктрину, направлену на встановлення анархії». Архіви ФБР також свідчать про те, що фізик був об’єктом пильної уваги з боку спецслужб, оскільки впродовж 1937-1955 років Ейнштейн «був спонсором і почесним членом 34-х комуністичних фронтів» та почесним головою трьох подібних організацій.

Незадоволений швидким зростанням антисемітизму в Німеччині, Ейнштейн підтримав заклик сіоністську руху створити єврейське національне вогнище в Палестині і виступив на цю тему з низкою статей та промов. Особливо активну підтримку з його боку отримала ідея відкрити Єврейський університет у Єрусалимі (1925). Він пояснив свою позицію:

До недавнього часу я жив у Швейцарії, і поки я там був – не усвідомлював свого єврейства…
Коли я приїхав до Німеччини, я вперше дізнався, що я єврей, причому зробити це відкриття допомогли мені більше неєвреї, ніж євреї… Тоді я зрозумів, що лише спільна справа, яка буде дорогою всім євреям у світі, може призвести до відродження народу …

Якби нам не доводилося жити серед нетерпимості, бездушності та жорстокості людей, я б першим відкинув націоналізм на користь універсальної людяності.

Послідовний інтернаціоналіст, він виступав на захист прав всіх пригноблених народів – євреїв, індіанців, американських негрів та ін. Ейнштейн привітав створення держави Ізраїль (1947). Він писав Пауло Еренфесту в 1921 році: «сіонізм являє собою справді новий єврейський ідеал і може повернути єврейському народу радість існування». Вже після Голокосту він зауважив: «Сіонізм не захистить німецьке єврейство від знищення. Але тим, хто вижив, сіонізм дав внутрішні сили перенести лихо з гідністю, не втративши здорової самоповаги». У 1952 році до Ейнштейна навіть надійшла пропозиція стати другим президентом Ізраїлю, від якої вчений ввічливо відмовився, зіславшись на відсутність досвіду подібної роботи. Усі свої листи та рукописи Ейнштейн заповідав Єврейському Університеті в Єрусалимі.

Філософія

Ейнштейн завжди цікавився філософією науки і залишив ряд глибоких досліджень на цю тему. Ювілейний збірник 1949 року до його 70-річчя називався (ймовірно з його згоди) «Альберт Ейнштейн. Філософ-вчений». Найближчим до себе філософом за світосприйняттям Ейнштейн вважав Спінозу.

Раціоналізм у них обох був всеосяжним і розповсюджувався не тільки на сферу науки, але також на етику та інші аспекти людського життя: гуманізм, інтернаціоналізм, свободолюбство. Закони природи об’єктивно існують, і їх можливо осмислити з тієї причини, що вони утворюють світову гармонію, розумну та естетично привабливу одночасно. У цьому головна причина неприйняття Ейнштейном «копенгагенських інтерпретацій» квантової механіки, які, на його думку, вносили в картину світу ірраціональний елемент, хаотичну дисгармонію.

У книзі «Еволюція фізики» Ейнштейн писав:

За допомоги фізичних теорій ми намагаємося знайти шлях крізь лабіринти фактів, впорядкувати та осягнути світ наших чуттєвих сприйняттів. Ми бажаємо, щоб факти, які ми спостерігаємо логічно випливали з нашого розуміння реальності. Без віри в можливість охопити реальність нашими теоретичними конструкціями, без віри у внутрішню гармонію нашого світу, не було б ніякої науки. Ця віра є і завжди залишиться основним мотивом будь-якої наукової творчості. У всіх наших зусиллях, у будь-якій боротьбі між старим та новим ми бачимо вічне прагнення до пізнання, непохитну віру в гармонію світу, що постійно посилюються в міру зростання перешкод до пізнання.

В науці ці принципи означали рішучу незгоду з модними тоді позитивістськими концепціями Маха, Пуанкаре та інших, а також заперечення кантіанства з його ідеями «апріорного знання».

Філософія Ейнштейна була заснована на зовсім інших принципах. У своїй автобіографії (1949) він писав:
Там, назовні, був великий світ, який існував незалежно від нас і стояв перед нами як величезна вічна загадка, доступна, лише частково, нашому сприйняттю та розуму. Вивчення цього світу вабило мене і я швидко переконався, що багато хто з тих, кого я цінував та поважав, знайшли свою внутрішню свободу та впевненість, віддавшись цілком цьому заняттю. Розумове охоплення, в доступних для людини рамках, цього  величного світу уявлялось мені, наполовину свідомо, наполовину несвідомо, вищою метою… Упередження вчених [позитивістів] проти атомної теорії можна, безсумнівно, віднести на рахунок їх позитивістської філософської установки. Це цікавий приклад того, як філософські упередження заважають правильній інтерпретації фактів навіть ученим зі сміливим мисленням та тонкою інтуїцією.

В тій ж автобіографії Ейнштейн чітко формулює два критерії істини в фізиці: теорія повинна мати «зовнішнє виправдання» та «внутрішню досконалість». Перше означає, що теорія повинна узгоджуватися з результатами експериментів, а друге – що вона повинна за мінімальних передумов розкривати максимально глибокі закономірності універсальної та розумної гармонії законів природи. Естетичні якості теорії (оригінальна краса, природність, витонченість) стають важливими фізичними якостями.
Теорія тим краща, чим простіші її передумови, різноманітніші предмети, які вона пов’язує, та ширша сфера застосування.

Релігійні погляди

У 1921 році Ейнштейн отримав телеграму від нью-йоркського рабина Герберта Гольдштейна: «Чи вірите ви в Бога. Оплачена відповідь 50 слів». Ейнштейн вклався в 24 слова: «Я вірю в Бога Спінози, який проявляє себе в закономірній гармонії буття, але зовсім не в Бога, який клопочеться про долі та справи людей». Ще різкіше він висловився в інтерв’ю «Нью-Йорк Таймс» (листопад 1930 року): «Я не вірю в Бога, який обдаровує та карає, в Бога, мета якого складається з наших людських цілей. Я не вірю в безсмертя душі, хоча слабкі уми, одержимі страхом або безглуздим егоїзмом, знаходять собі притулок в такій вірі».

У 1940 році він описав свої погляди в журналі «Nature», у статті під назвою «Наука та релігія». Там він пише:

На мою думку, релігійно просвітлена людина – це та, яка максимально звільнила себе від пут егоїстичних бажань та поринула в роздуми, почуття та прагнення надособового характеру … безвідносно від того, чи робиться спроба пов’язати це з божественною істотою. Релігійність такої людини полягає в тому, що у неї немає сумнівів щодо значення та величі цих надособових цілей, які не можна раціонально обґрунтувати, але вони цього і не потребують … У цьому сенсі релігія – давнє прагнення людства ясно та повністю усвідомити ці цінності та цілі та підсилювати й розширювати їхній вплив.

Далі він стверджує, що всі конфлікти між наукою та релігією «відбувалися в результаті фатальних помилок», у результаті нерозуміння того, що «сфери релігії та науки самі по собі чітко розмежовані». У той же час «між ними існує сильний взаємозв’язок та взаємозалежність». «Наука без релігії кульгає, релігія без науки сліпа… Справжнього конфлікту між релігією та наукою не може бути». Він знову пише, що не вірить у персоніфікованого Бога, і заявляє:

Не існує ні панування людини, ні панування божества як незалежних причин явищ природи. Звичайно, доктрина Бога як особистості, яка втручається в природні явища, ніколи не може бути спростована наукою, бо ця доктрина може завжди знайти притулок у тих сферах, куди наукове знання ще не здатне проникнути. Але я переконаний, що така поведінка частини представників релігії не тільки негідна, але й фатальна.

У 1950 році, в листі М. Берковітцу Ейнштейн писав: «По відношенню до Бога я агностик. Я переконаний, що для чіткого розуміння важливості моральних принципів у справі покращення та облагороджування життя не потрібне поняття законодавця, особливо – законодавця, який працює за принципом нагороди та покарання».

Ще раз Ейнштейн описав свої релігійні погляди, відповідаючи тим, хто приписував йому віру в іудеє-християнського Бога:

Те, що ви читали про мої релігійні переконаннях – зрозуміло, брехня, яка систематично повторюється. Я не вірю в персоніфікованого Бога, і я ніколи не заперечував цього, але виразив це чітко. Якщо в мені є щось, що можна назвати релігійним, то це лише безмежне захоплення устроєм світу, наскільки наша наука здатна його осягнути.

У 1954 році, за півтора року до смерті, Ейнштейн так охарактеризував своє ставлення до релігії: «Слово “Бог” для мене всього лише прояв та продукт людських слабкостей, а Біблія – зведення поважних, але все-таки примітивних легенд, які, тим не менш, є доволі дитячими. Жодна навіть найвитонченіша інтерпретація не зможе змінити моє ставлення».

Читати біографію Чарльза Дарвіна

Читати біографію Зиґмунда Фрейда